Прийнято вважати, що Профспілка працівників освіти і науки України веде свою історію з липня 1919 року, коли було організаційно оформлено Спілку працівників освіти і соціалістичної культури, до складу якої увійшли професійні об’єднання вчителів України.
Проте відомо, що перші організації українських вчителів почали створюватися ще на початку XIX століття як місцеві відділення Всеросійського учительського союзу. Так навесні 1905 р. за ініціативи й участі Б. Грінченка в Києві була створена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) – професійно-політична українська організація вчителів і діячів народної освіти.
Відділення ВУУС діяли у Чернігівській, Полтавській, Катеринославській, Подільській, Херсонській та інших губерніях. ВУУС брала участь у з’їздах Всеросійського учительського союзу, підтримувала його програму перетворення всіх сфер життя Російської імперії, а отже, і народної освіти на засадах свободи, демократизації та децентралізації, виступала за рівне для всіх громадян право на освіту і знищення всіх наявних у цьому плані обмежень, введення загального безплатного та обов’язкового навчання у початковій школі тощо.
Так розпочала свою діяльність професійна спілка, яка заклала основні принципи профспілкової роботи, які є актуальними і сьогодні, це, зокрема, захист трудових прав, економічних інтересів та соціальних гарантій працівників освіти і науки, розвиток соціального діалогу та колективно-договірні відносини.
Вимога ВУУС, щоб викладання в школі велося рідною мовою, привернула до неї увагу українського вчительства, яке розгорнуло боротьбу за національні школу й освіту. Під час «столипінської реакції» 1907-1910 рр. ВУУС та її місцеві організації припинили своє існування.
ВУУС відродила діяльність у квітні 1917 р. як профспілкова організація вчителів початкової та середньої школи. Уже наприкінці 1918 р. в 10 українських губерніях діяло 78 організацій, які об’єднували близько 20 тис. членів. Два Всеукраїнські з’їзди вчителів, що відбулися в серпні 1917 р. та січні 1919 р., визначили головні принципи організації шкільної і позашкільної освіти в Україні. ВУУС утворила Центральне бюро, що координувало діяльність усіх його підрозділів та організацій, видавала свій друкований орган — «Вільну українську школу». При Центральному бюро діяли також культурно-освітня, фінансово-економічна, правнича і медична комісії, бюро праці.
Після встановлення в Україні Радянської влади члени Спілки були запевнені в лібералізмі радянської влади до українських учителів, що давало надії на досягнення співпраці між ВУС та радянським урядом. У розмові делегатів ВУС з наркомом освіти В. Затонським були отримані запевнення в активному сприянні проведенню українізації та вирішенні нагальних педагогічних проблем. Комісар висловив думку, що всі мови рівні, і тому він не перешкоджатиме викладанню рідною мовою в українському селі. Однак запевнення комісара про сприяння українській школі та підтримку українців виявилися політичними лозунгами. На ділі більшовики почали жорстокі репресії проти українських учителів.
Більшовики у відношенні до українських учительських організацій бачили в них лише інструмент утвердження свого панування та скорішого й ефективнішого здійснення своїх реформ. Радянські уряди використовували ВУУС, доки їм це було вигідно. Однак як тільки потреба у Всеукраїнській учительській спілці відпала, її було реформовано в нову Всеукраїнську спілку робітників освіти та соціалістичної культури. Під час останнього утвердження радянської влади в Україні наприкінці 1919 року – на початку 1920 року Народний комісаріат освіти провадив політику створення нового професійного об’єднання вчителів України та ліквідації Всеукраїнської учительської спілки. Після запеклих суперечок щодо подальшого розвитку організації, було ухвалено постанову про розпуск Всеукраїнської учительської спілки як такої, що не відповідає вимогам класового професійного руху.
Наприкінці 1920 року в Україні була створена Всеукраїнська профспілка працівників освіти і соціалістичної культури, що об’єднала вчителів, бібліотекарів, працівників навчально-виховних, наукових і культурно-освітніх установ всіх губерній, які знаходились на території України.
Об’єднання Всеросійської спілки працівників освіти і соціалістичної культури з профспілкою працівників мистецтва виявилося не тривалим, тому, що у 1922 р. працівники мистецтв і освіти відокремилися в самостійні організації.
З 1922 по 1934 рік діяла Профспілка працівників освіти УРСР, яка об’єднувала працівників шкіл, дитячих садків, дитячих будинків, наукових установ, вишів, політосвітустанов.
Подальший бурхливий розвиток освіти, пов’язаний з остаточною ліквідацією неграмотності і введенням загального обов’язкового початкового навчання, поставив перед Профспілкою працівників освіти нові завдання. У зв’язку з цим в 1934 році Профспілка працівників освіти була реорганізована, і замість неї в союзних республіках були створені самостійні профспілки, а саме: Профспілка працівників початкових і середніх шкіл; Профспілка працівників вищої школи і наукових установ; Профспілка працівників дошкільних установ.
1957 року профспілки працівників освіти всіх союзних республік об’єдналися в одну організацію, яку очолив ЦК Профспілки СРСР. До неї увійшла Профспілка працівників вищої школи і наукових установ УРСР. В Україні обрано республіканський комітет. Профспілка дістала назву «Профспілка працівників освіти, вищої школи і наукових установ».
Відповідно до постанови V пленуму ЦК профспілки від 18.11.1988 року назву профспілки змінено на «профспілка працівників народної освіти і науки», а на другому позачерговому з’їзді профспілки 25.04.1991 року назву профспілки знову змінено на «профспілка працівників освіти і науки», яка залишається незмінною й донині.
Історія ЧООППОНУ – читати далі